Верховна Рада 3 вересня ухвалила заяву про офіційне визнання та засудження злочинів, скоєних радянською військовою адміністрацією на Закарпатті у 1944–1946 роках. Йдеться про масові репресії, позасудові страти, депортації цивільного населення та переслідування людей за національною, релігійною і соціальною ознаками.
За проєкт постанови №16005 у цілому проголосував 261 народний депутат, голосів проти та тих, хто утримався, не було. Ще 49 депутатів не голосували. Перед цим 260 парламентарів підтримали включення документа до порядку денного.
У заяві Верховна Рада окремо наголошує на діях органів НКВС і СМЕРШ. Репресії, позасудові страти та депортації цивільного населення Закарпаття у цей період парламент визнав злочинами комуністичного тоталітарного режиму.
Окремим блоком документ стосується переслідування угорського та німецького населення краю. Зокрема, йдеться про примусове вивезення людей на роботи, відоме під назвою «малєнькій робот». Це словосполучення походить від угорського сприйняття російського вислову «маленькая работа»: людей нерідко забирали нібито на нетривалі роботи, однак фактично вони потрапляли до радянської системи примусової праці та таборів.
У післявоєнний період першими цілями радянських каральних органів на Закарпатті стали, зокрема, мешканці угорського та німецького походження. Згодом репресії торкнулися значно ширшого кола людей — представників релігійних громад, тих, хто виступав проти радянізації та колективізації, українського національного середовища, а також людей, яких радянська влада вважала політично нелояльними. Історики, які працюють з архівами колишніх радянських спецслужб, говорять про десятки тисяч постраждалих у післявоєнні роки.
Окремо Український інститут національної пам’яті зазначає, що угорці Закарпаття після завершення Другої світової фактично зазнали колективного покарання за союз Угорщини з нацистською Німеччиною. Репресивні заходи щодо них не завершилися 1946 роком і в окремих формах тривали до 1950-х років. Формальним приводом радянська влада могла називати не національність людини, а її громадянство або зв’язок із державою, яку СРСР вважав ворожою.
Історичний контекст цих подій пов’язаний із переходом Закарпаття під контроль Радянського Союзу наприкінці Другої світової війни. Радянські війська вийшли до Закарпаття восени 1944 року. За даними Українського інституту національної пам’яті, остаточно німецькі та союзні їм війська залишили територію сучасної Закарпатської області лише 25–26 листопада 1944-го. Улітку 1945 року Чехословаччина за міждержавним договором передала Закарпаття Радянському Союзу, після чого край увійшов до складу Української РСР.
Однак ще до формального оформлення зміни державної належності на території краю вже діяла радянська військова адміністрація та силові органи. Саме період 1944–1946 років став предметом нинішньої заяви Верховної Ради.
Проєкт постанови №16005 був зареєстрований у парламенті 1 вересня 2026 року. Уже наступного дня Комітет Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики розглянув документ і підтримав його. Комітет називав постанову частиною роботи з відновлення історичної правди та надання оцінки злочинам минулого.
До порядку денного Верховної Ради документ внесли для включення та ухвалення рішення. Доповідачем був голова парламенту Руслан Стефанчук, співдоповідачем — голова гуманітарного комітету Микита Потураєв.
Ухвалена заява передбачає не лише політичне та історичне засудження репресій. Йдеться також про збереження пам’яті про їхніх жертв, подальші історичні дослідження, освітні заходи, встановлення пам’ятних знаків та відкриття архівних матеріалів.
Доступ до архівів у цьому випадку має особливе значення. Значна частина інформації про репресії десятиліттями містилася в документах радянських спецслужб. Після відкриття в Україні архівів КДБ дослідники отримали можливість працювати з тисячами справ репресованих мешканців регіону. Наприклад, дослідники історії чехословаків у радянських таборах повідомляли про понад 1700 справ із архіву СБУ в Ужгороді, понад 400 документальних справ із Державного архіву Закарпатської області та тисячі матеріалів з інших українських архівів.
Ці документи показують, що після встановлення радянського контролю репресивна політика не обмежувалася однією етнічною групою. Під переслідування потрапляли угорці, німці, чехи, словаки, українці та представники інших спільнот, а причинами могли стати походження, попереднє громадянство, політична позиція, релігійна діяльність або просто підозра в нелояльності до нового режиму.
Частину затриманих мешканців Закарпаття відправляли далеко за межі України. Архівні дослідження засвідчують випадки направлення людей до таборів у Норильську, Магадані та інших регіонах СРСР. Для багатьох родин наслідками репресій стали роки примусової праці, втрата майна, роз’єднання сімей та смерть родичів у таборах.
Важливим є й формулювання самої парламентської заяви. Верховна Рада не просто констатує факт репресій, а офіційно визначає їх як злочини комуністичного тоталітарного режиму. Це означає, що держава включає події на Закарпатті 1944–1946 років до ширшої політики засудження радянських репресій та відновлення пам’яті про їхніх жертв.
При цьому ухвалена постанова є насамперед політико-правовою та меморіальною оцінкою історичних подій. В оприлюдненій інформації немає даних про автоматичне запровадження нових індивідуальних компенсацій або окремого механізму виплат нащадкам репресованих. Тому такі наслідки не варто приписувати постанові без ухвалення додаткових нормативних рішень.
Рішення Верховної Ради також має міжнародний вимір, адже значна частина жертв була пов’язана з угорською, німецькою та чехословацькою спільнотами Закарпаття. Історія регіону у XX столітті кілька разів змінювалася разом із державними кордонами, тому документи про репресії зберігаються не лише в Україні, а й у Чехії, Словаччині, Угорщині та інших країнах.
Водночас нинішнє рішення парламенту стосується саме відповідальності радянської військової адміністрації та комуністичного тоталітарного режиму. Воно не змінює історичної оцінки злочинів нацистської Німеччини та її союзників, які передували встановленню радянського контролю над Закарпаттям. Зокрема, під час Голокосту у 1944 році єврейське населення Закарпаття масово депортували до Аушвіца, де більшість вивезених була вбита.
Таким чином, постановою №16005 Україна на державному рівні зафіксувала окрему сторінку післявоєнної історії Закарпаття: масові репресії, депортації та позасудове насильство радянської адміністрації у 1944–1946 роках відтепер офіційно засуджені Верховною Радою як злочини комуністичного тоталітарного режиму.
Після десятиліть, протягом яких значна частина цієї історії залишалася замовчуваною або подавалася виключно через радянську версію подій, парламентське рішення має закріпити іншу державну політику — з відкриттям архівів, дослідженням конкретних історій жертв і збереженням пам’яті про людей, які постраждали від репресивної системи.
