Колишній генеральний прокурор України, ексміністр внутрішніх справ і військовослужбовець Юрій Луценко виступив проти цькування громадян через використання російської мови та закликав не перетворювати мовне питання на нову лінію внутрішнього конфлікту. За його словами, досвід війни показав, що на фронті українських військових об’єднувала насамперед боротьба за незалежність держави, а не мова, якою вони спілкувалися в побуті.
Про це Луценко заявив в інтерв’ю програмі «Власть vs Влащенко». Політик наголосив, що вважає неприйнятними ситуації, коли громадян України принижують, переслідують або тим більше застосовують до них силу через те, що вони говорять російською.
Особливо різко він висловився про випадки, коли мовні конфлікти стосуються родин військовослужбовців або дітей. На його думку, суспільство повинно однозначно засуджувати агресивну поведінку, незалежно від того, якими мотивами її пояснюють.
Луценко заявив, що в Україні існує невелика група людей, які, за його оцінкою, використовують мовне питання для власної популярності, політичної кар’єри або активності в соціальних мережах. Саме такі прояви він закликав суспільство «пригасити», наголошуючи, що пошук внутрішніх ворогів під час війни може лише послаблювати державу.
При цьому колишній генпрокурор не виступив проти посилення позицій української мови. Навпаки, він заявив, що Україна має поступово ставати фактично україномовною, а громадяни повинні володіти державною мовою. Водночас, на його думку, такий процес не повинен будуватися на приниженні або примусі в побутовому спілкуванні.
«Мені не подобається війна проти російськомовних в Україні. Війна проти інакодумців в Україні», — заявив Луценко.
Він окремо наголосив, що зовсім інше ставлення має бути до людей, які працюють на Росію, заперечують українську державність або допомагають ворогу. За його словами, шпигуни, агенти впливу та особи, які ведуть антиукраїнську діяльність, повинні відповідати за законом. Однак сама російська мова, на його переконання, не може автоматично бути доказом нелояльності державі.
Луценко запропонував розглядати мовну трансформацію України як довгостроковий процес. На його думку, першим етапом має бути реальна двомовність значної частини дорослого населення — тобто здатність людини, яка звикла говорити російською, щонайменше розуміти українську та за необхідності переходити на неї.
Наступне покоління, вважає він, завдяки освіті, родині та державній політиці вже має переважно користуватися українською.
Такий підхід частково перегукується і з чинним українським законодавством. Конституція визначає українську єдиною державною мовою та зобов’язує державу забезпечувати її всебічний розвиток і функціонування. Водночас стаття 10 Конституції також гарантує вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин України.
Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної», який залишається чинним у редакції від 27 червня 2026 року, встановлює обов’язковість української у визначених публічних сферах — органах влади, освіті, обслуговуванні, низці публічних заходів та інших передбачених законом ситуаціях. Водночас його дія прямо не поширюється на приватне спілкування та здійснення релігійних обрядів.
Одна з центральних тез Луценка стосувалася саме фронтового досвіду.
Колишній генпрокурор заявив, що хотів би почути від майбутнього президента України чіткий сигнал: російськомовні громадяни, які захищали країну, не є менш патріотичними чи менш заслуженими, ніж україномовні.
За його словами, під час війни військові не поділяли одне одного за мовою чи політичними симпатіями.
«В окопах війни за незалежність України солдати не ділилися на українську та російську мову, не ділилися на кандидатів, за яких вони голосували», — заявив Луценко.
На його переконання, саме здатність людей із різними поглядами, походженням та мовними звичками об’єднатися навколо захисту держави стала однією з причин, через які Росії не вдалося зруйнувати українську оборону.
Цікаво, що схожу позицію щодо фронтового середовища Луценко висловлював і раніше. Ще під час служби він розповідав «Главкому», що серед військових мовні відмінності фактично не були важливим критерієм поділу. За його словами, на фронті «мова не розділяє», так само як релігія, партійність, вік чи матеріальний статус. Головним критерієм для бійців було те, чи людина справді виконує свою роботу і воює.
У розмовах про службу в районі Бахмута Луценко також згадував російськомовних військовослужбовців, які демонстрували виразну українську ідентичність. Він описував фронтову атмосферу як середовище, де люди значно менше звертають увагу на такі відмінності, ніж у політичних або соціальних дискусіях у тилу.
Водночас позиція Луценка не означає підтримки надання російській мові статусу другої державної. Ще задовго до повномасштабної війни він публічно виступав проти такого сценарію. Зокрема, у 2009 році Луценко називав голосування за статус другої державної мови принципово неприйнятним для себе.
Тобто нинішня його теза полягає радше в розмежуванні двох питань: зміцнення української як єдиної державної мови та ставлення до громадян, які у приватному житті продовжують говорити російською.
За словами Луценка, російськомовний військовий, який воює за Україну, не може вважатися менш українським лише через мову спілкування.
«Російськомовні солдати не менші герої, ніж україномовні», — наголосив він, додавши, що людські якості та ставлення до країни не визначаються автоматично мовою.
Заява Луценка пролунала на тлі постійної дискусії про мовну політику під час війни. Після повномасштабного вторгнення Росії позиції української мови в суспільстві суттєво посилилися, а мільйони громадян добровільно перейшли на неї у повсякденному житті. Водночас мовне питання періодично стає причиною резонансних конфліктів — особливо коли суперечки виходять за межі дискусії та переходять у публічне приниження чи фізичну агресію.
Саме цього сценарію, судячи із заяв Луценка, він закликає уникати.
На його думку, Україна повинна одночасно продовжувати системну українізацію публічного простору, забезпечувати знання державної мови і не допустити появи внутрішньої ворожнечі між громадянами, які разом протистоять Росії.
Ключовим аргументом Луценка залишається досвід війни: люди з різних регіонів, різними політичними поглядами та мовними звичками опинилися в одних підрозділах і разом захищали країну.
«Росія не змогла розбити нашу оборону, тому що вона була єдиною, незважаючи на різність кожного з нас», — підсумував політик.
На переконання Луценка, після війни саме ця єдність має стати одним із головних принципів внутрішньої політики України — без відмови від української як єдиної державної, але й без перетворення мови побутового спілкування на критерій патріотизму.
