Govoritinfo.com

Позначка: культурна спадщина

  • Ще одна українська страва стала об’єктом культурної спадщини

    Ще одна українська страва стала об’єктом культурної спадщини

    Міністерство культури та інформаційної політики України (МКІП) оголосило про включення традиції приготування та споживання «засипаної капусти» до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. Це рішення підкреслює значущість цього кулінарного традиційного блюда в культурному контексті країни.

    Така традиція побутує в селах Руда, Гніздичів, Облазниця, Лівчиці, Ганівці, Покрівці та містах Стрий, Жидачів, Журавно, Ходорів Стрийського району Львівської області. Подібні страви готують і в інших частинах України, але вони мають свої особливості.

    Для приготування страви потрібні свіжі продукти: капуста, пшоно, цибуля, олія, молоко, сметана, гриби та м’ясо. Хоча уніфікованого рецепта не існує, технологія приготування має спільні риси. Квашену капусту відварюють до напівготовності, зливають воду. Потім додають молоко й доводять до кипіння. Далі додають промиті зерна пшона і варять до готовності.

    zasipana Економічні новини - головні новини України та світу

    Далі у сковороді розтоплюють масло, дрібно нарізають цибулю та додають до масла. Коли цибуля стає прозорою, до неї додають домашню сметану та помішуючи тушкують протягом 5 хвилин. Потім це додають  до капусти та вимішують. Якщо капуста надто густа, можна долити ще трохи молока. Деякі господині, після зняття страви з вогню, кладуть зверху гілочки вишні або смородини і залишають на деякий час, щоб страва просочилася ароматом. Окремо готують шкварки, грибну підливку і з ними подають засипану капусту.

    Найсмачніша, найзапашніша «засипана капуста» та, яка готується у печі, чи брайтурі. Секрети смачної засипаної капусти  – це якісні продукти та правильна варка, а також варто дати страві настоятися після приготування, щоб смаки краще поєдналися. Культура споживання засипаної капусти це не тільки спосіб харчування, це спосіб життя. Страву готували і на весілля, і на похорон, і в будні, і на свята.

    За переказами «Засипана капуста» була улюбленою стравою Івана Франка, а також її любили гетьман Іван Виговський, митрополит Андрей Шептицький, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Коцюбинський, Ольга Бачинська. До вподоби вона була й Соломії Крушельницькій.

  • Про “українофоба” Булгакова і “колаборанта” Довженка

    Про “українофоба” Булгакова і “колаборанта” Довженка

    Історія з оголошенням Булгакова “українофобом” є частиною загальнішого питання – як має сучасна Україна ставитися до діячів минулого, які, будучи народженими в Україні, водночас або писали російською мовою (як Гоголь або Булгаков), або вважали себе росіянами (як Ігор Сікорський), або стали видатними вченими в Москві, з Україною себе не ідентифікуючи (як Сергій Корольов), або творили українською, але за часів радянської влади із цілком визначеним ідеологічним забарвленням.

    Як ставитися до автора “Пісні про Сталіна” Максима Рильського? До автора численних віршів про Леніна Павла Тичини? До лауреата Сталінських і Ленінських премій, знаменитого режисера Олександра Довженка, який, крім іншого, зняв знаменитий фільм “Щорс”, де в карикатурній формі зображено УНР і в героїчній – Червону армію? Фільм “Щорс” на десятки років став у СРСР “канонічною” версією подій в Україні в 1918-1919 роках. І явно зіграв у просуванні “наративів” багаторазово більшу роль, ніж “Біла гвардія” Булгакова.

    Порівняно зі “Щорсом” та іншими творами зазначених вище авторів, “Біла гвардія” виглядає нейтральною історичною розповіддю. А сам Булгаков, явно не обласканий Радянською владою письменник, – справжнім дисидентом.

    Сам Довженко, хоча й служив в армії УНР, перейшов потім на бік більшовиків і в “гріхах молодості” покаявся, написавши у своїй автобіографії, що “зайшов у Революцію не в ті двері” (так, цей вираз був у вжитку ще задовго до Кіркорова і “голої вечірки” Івлєвої). І якщо Булгаков за нинішніми офіційними мірками – “укранофоб”, то Довженко тягне на “колаборанта”.

    Претензії, за бажання, можна пред’явити взагалі до кого завгодно. Тарас Шевченко, наприклад, прозу писав російською. Можна поставити запитання “чому не державну?”. Автор “Енеїди” Іван Котляревський служив офіцером у російській імператорській армії, воював проти турків, 1812 року створив полк для боротьби з Наполеоном. Його теж можна записати в “колаборанти” або навіть “окупанти”.

    Тож, застосовуючи мірки теперішнього часу та норми Кримінального кодексу України в редакції 2024 року до діячів минулого, можна зайти надто далеко. “Заканселити” сотні відомих українців або уродженців України, які жили до 1991 року. І це буде унікальним досвідом. Тому що, як правило, будь-яка країна прагне оголосити “своїми” якомога більшу кількість відомих людей, створюючи і примножуючи свій символічний історичний капітал.

  • Музей Булгакова в Києві відповів на рішення “Інституту національної пам’яті”, який вніс письменника до списку “українофобів”

    Музей Булгакова в Києві відповів на рішення “Інституту національної пам’яті”, який вніс письменника до списку “українофобів”

    Вісім із дев’яти підписантів експертизи, заявляють у музеї, не фахівці з літературознавства, тому не можуть давати компетентні оцінки Булгакову та його творчості.

    Музей пише, що експерти, будучи непрофільними фахівцями, просто приписали Булгакову погляди його персонажів.

    “Автори приписують висловлювання літературних персонажів творів Булгакова йому самому і його сім’ї в категоричній, емоційно і негативно забарвленій формі”, – пише музей.

    Він нагадує, що герої Булгакова не тільки критикують петлюрівців, а й говорять також і про “банди червоних”, “офіцерів-москалів” та “ненависть” до Керенського.

    Також експерти ІНП проігнорували історичний контекст, у якому писав Булгаков. І натомість “персона Булгакова прямо об’єднується з сучасними агресивними ідеологами і пропагандистами Росії” (у своїй експертизі “Інститут” пише, що низка творів Булгакова “повністю резонує з наративами нинішніх кремлівських пропагандистів Дугіна, Соловйова, Скабєєвої”).

    Співробітників музею – головних фахівців з письменника в Україні – до складання експертизи не запросили.

    Далі музей спростовує низку висновків про Булгакова, які зробив “Інститут нацпам’яті”.

    Зокрема, ІНП пише, що письменник дезертирував з армії УНР, куди його мобілізували, і вступив до лав “білої” Добровольчої армії через “відданість монархізму”.

    Музей заявляє, що це брехня, і в Добровольчу армію Булгаков був так само насильно мобілізований. Крім того, дані про його “відданість монархізму” жодними документами не підтверджуються.

    Також “Інститут” стверджує, що сім’я Булгакова приїхала до Києва з Росії “для колоніальної діяльності”. Музей відкидає це і пише, що батько письменника Опанас Булгаков приїхав до Києва навчатися в Київській духовній академії. А сім’ю він створив уже після переїзду, і всі діти Булгакових народилися в Києві.

    Фейком музей вважає і твердження ІНП, що Булгакова та його родину “дратувала” українська мова. Його сестра Олена обрала україномовне навчання в педагогічному інституті, а хрещеним батьком письменника був історик української літератури Микола Петров. Сам Булгаков регулярно використовував у приватному листуванні українські слова і вирази, причому в позитивному контексті.

    Також музей відкидає “симпатії до більшовиків”, які приписали Булгакову в ІНП. “Булгаков настільки “симпатизував” більшовикам, що його твори перестали друкувати і вилучили з публічних бібліотек ще 1929 року”, – заявили в музеї.

    “Булгаков ні в Російській імперії, ні в СРСР не був співробітником уповноважених органів з реалізації російської імперської колоніальної політики, не був членом політичних партій, громадських рухів або організацій, що сповідували цю політику, не здійснював таку діяльність особисто”, – пише музей, оскаржуючи тезу, що письменник підпадає під українські заборонні норми.

    Музей також нагадує, що Михайло Булгаков – найбільш упізнаваний киянин у всьому світі, і 28 років свого життя прожив в українській столиці.