Бригадний генерал Олександр Серпухов, який понад десять років очолює Військовий інститут танкових військ НТУ «ХПІ», залишається на посаді навіть після перевищення граничного віку служби. У військових колах його називають людиною, що «зцементувала» свою посаду за рахунок зв’язків у Генштабі та контролю над фінансовими потоками інституту.
Попри вимоги законодавства, Серпухов продовжує керувати навчальним закладом, прикриваючись особистими контактами з головнокомандувачем ЗСУ Олександром Сирським. Його ім’я вже кілька років фігурує в скаргах курсантів і співробітників, але Міністерство оборони не реагує. За цей час інститут, створений для підготовки командирів бронетанкових підрозділів, фактично став родинно-корупційною структурою, де посади розподіляються за принципом «свій до свого».
Кар’єрний злет майора Ольги Таран став одним із найпомітніших символів цієї системи. Без профільної освіти вона піднялася з начальниці фінансово-економічної служби до старшого наукового співробітника науково-дослідної лабораторії факультету озброєння і військової техніки. Колеги розповідають, що Таран ніколи не займалася науковою діяльністю, але її прізвище фігурує майже у всіх звітах лабораторії — за наказом генерала. Її племінниця Ірина Світлична (Рудь) швидко пройшла ті самі щаблі кар’єри й зрештою зайняла місце тітки — очолила фінансово-економічну службу інституту.
Джерела в інституті стверджують, що кадрові рішення Серпухов ухвалює кулуарно, «через свій кабінет», минаючи формальні комісії. Усі, хто не входить до кола лояльних, або відсторонюються, або переводяться у підрозділи без реального впливу.
Інша фігура у схемі — сержант Наталія Кравченко, яку називають протеже заступника начальника інституту з тилу полковника Анатолія Зимницького. Попри низьке звання, Кравченко отримала посаду капітана разом із підвищеним окладом. Її завданням стало підписання договорів із підрядниками, яких визначали самі Зимницький і Серпухов. Умови контрактів передбачали завищені суми, а частина коштів, за словами працівників, поверталася готівкою керівництву. Саме через такі угоди будівельні роботи на території інституту неодноразово зривалися або виконувалися неякісно, але фірми-підрядники залишалися «своїми».
Соціально-гуманітарною кафедрою керує полковник Іван Криленко, давній товариш Серпухова. Його заступник, підполковник Мехеда, офіційно числиться на посаді, але фактично ніколи не проводив занять і навіть не перебуває у тій самій локації, що особовий склад. Попри це, отримує зарплату й надбавки. Саме Мехеді доручено керівництво зведеним підрозділом, який, за даними джерел, заробляє гроші для «вищого керівництва».
В одному з таких підрозділів працює дружина колишнього підполковника Болгаріна, відомого хабарника, якого колеги прозвали «касиром» командування. Її кар’єрне зростання — від сержанта-начальника клубу до лейтенанта-викладача — зайняло всього кілька місяців.
В інституті є ціла група так званих «мертвих душ»: Дичко, Хань, капітан Бондаренко, сержант Варшавський. Усі вони фігурують у відомостях як викладачі, однак не провели жодного заняття. Зарплати та премії вони отримують регулярно, а частину коштів нібито повертають Серпухову «за підтримку».
Найбільш цинічним є те, що всі ці факти не стають приводом для кадрових рішень. За три роки після досягнення граничного віку служби Серпухов продовжує очолювати інститут, тоді як десятки офіцерів з бойовим досвідом не можуть потрапити навіть на конкурс. Під час війни керівництво військового вишу демонструє показову байдужість до фронту, зате активно займається перерозподілом посад і надбавок.
Ветерани, які проходили службу в інституті, кажуть, що навчальний заклад перетворився на «корупційне гніздо, де звання і посади продаються, а наука існує лише на папері». Міністерство оборони мовчить, як і керівництво НТУ «ХПІ». Сам Серпухов, за інформацією джерел, виправдовує своє перебування на посаді «особистим благословенням Сирського».
Поки ж інститут, який мав би готувати офіцерів для танкових бригад, став осередком кумівства, фінансових маніпуляцій і фіктивних ставок. А його начальник — символом того, як військові реформи в Україні часто зупиняються на рівні особистих зв’язків.
